Інтерв’ю з директором

У ВІННИЦІ – НАЙМОЛОДШИЙ РЕКТОР В УКРАЇНІ!

(Інтерв’ю з новопризначеним керівником ВСЕІ Університету «Україна»)

Минулого тижня сталася подія, яка схвилювала всі державні та недержавні виші. Протягом одного дня у Вінницькому соціально-економічному інституті Університету «Україна» змінився керівник, причому посаду директора посіла незвично молода для освітянської галузі 29-річна Ганна Давиденко. Я з неприхованою цікавістю поспішила дізнатися, як пройшов її перший день у кріслі директора.

− Яким чином Ви стали ректором ВСЕІ Університету «Україна» в такому молодому як для науковця віці?

− Передусім я хочу подякувати Президенту Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Петру Михайловичу Таланчуку та проректорам Університету за висловлену довіру. Виконувати доручення Петра Михайловича не лише почесно, але й дуже відповідально. Адже Петро Михайлович – світоч української науки. Він є дійсним членом Академії педагогічних наук України, Заслуженим діячем науки і техніки України, доктором технічних наук, професором. Водночас Петро Михайлович залишається надзвичайно мудрою і простою у спілкуванні людиною. Я справді – перший 29-річний ректор у цій країні. У Вінницький соціально-економічний інститут я прийшла працювати два роки тому на посаду завідувача кафедри гуманітарних та загальноосвітніх дисциплін. Звісно, перше враження про мене на кафедрі було однозначне: «Молода, красива – чиясь протеже», але всі змінили свою думку буквально з перших днів моєї наполегливої праці. Якось мені моя лаборант сказала, що я – перша людина в цьому закладі, яка працює від 8 ранку до 8 вечора. І я думаю, що Петро Михайлович Таланчук як Президент такого потужного навчального закладу це побачив і оцінив. Він любить молодих, перспективних людей, тому дав мені цей шанс. Звісно, то велика відповідальність, і я це усвідомлюю.

− Яка у Вас освіта?

− У мене дві вищі освіти: педагогічна та економічна. Першу освіту я здобула в Інституті іноземних мов Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського. Мені дуже сподобалася німецька мова і я, провінційна, наївна дівчина, поїхала самотужки вступати до аспірантури Інституту філології Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка. Там мені пояснили, що потрібно мати наукового керівника з цього університету і що самотужки буде важко. Але я – така людина, що ставлю собі мету і впевнено йду до неї. Справді, було нелегко, адже педагогічна освіта – це знання переважно з методики викладання, а тут потрібна була не тільки якісна німецька мова, але й уся філологічна термінологія німецькою. Але я наполегливо працювала – і змогла. Незважаючи на те, що я була завжди відмінницею, на цьому іспиті я отримала четвірку. Але мої старання оцінили належним чином, екзаменатор навіть цікавився, чи подану на іспит роботу я писала сама – а це була моя дипломна робота, звісно допрацьована. Зараз пишу докторську дисертацію. Живу за принципом: «Що нас не убиває − робить сильнішим».

− Як минув перший день на робочому місці?

− Я не думаю про цю роботу як про владу. Спочатку це – відповідальність. У мене в підпорядкуванні багато людей, їм потрібно годувати свої сім’ї, а мені − шукати гроші, аби платити зарплатню співробітникам. Ця посада потребує всебічного підходу. З одного боку, я мушу бути гарним освітянином, з іншого − ощадливою і вправною господинею.

− Які у Вас відносини зі студентами?

− Я є гарним прикладом для своїх студентів, адже бути успішним означає одночасно встигати скрізь і всюди. Я викладаю, пишу докторську, люблю водити машину. У мене і хобі з цим пов’язане. Я – молода, тому й відносини прекрасні, адже, можливо, розумію молодь трохи більше, ніж інші.

− Про що Ваша докторська дисертація?

− Докторську дисертацію пишу з педагогіки, адже наш заклад приділяє велику увагу дітям із вадами слуху. У нас є три групи таких студентів. Зараз задекларована політика соціальної рівності, і цей принцип має бути наскрізним. У нас такий підхід реалізовано повною мірою. Ми взяли на себе велику соціальну місію − надаємо освіту дітям із особливими потребеми. Через різні обставини в нашій країні такі дітки не можуть знайти не тільки роботу, а й навіть друзів. У нашому інституті вони, по-перше, не почуваються викинутими з життя, адже таких, як вони, у нас навчається багато. По-друге, тут вони здобувають справжню вищу освіту. Наразі я вивчаю інклюзивну освіту в західних країнах світу і можливість упроваджування їхніх напрацювань у нашій освітній галузі.

− Як Ваш чоловік реагує на Вашу нову посаду, адже іноді чоловікам важко змиритися з тим, що дружина швидко підіймається кар’єрними сходами?

− Звісно, посідаючи таку відповідальну керівну посаду, досить важко залишатися жінкою, психологи кажуть, що навіть може відбутися професійна деформація. Я себе знаю – це не про мене. Мій чоловік Олексій очолює приватну фірму, у нього також у підпорядкуванні багато людей. А чотирирічна донечка Євгенія ходить до чудового дитячого садочка, тому в неї все добре. Тим більше мені мама допомагає.

− Яку роль зіграв батько в тому, що Ви стали ректором?

− Для мене це один із головних авторитетів і приклад порядної, моральної і водночас ділової людини. Я його дуже люблю. Хотілося б сказати, що він – 99-ий доктор політичних наук в Україні, а у Вінниці взагалі таких лише двоє. Також кандидат філософських наук, професор, Заслужений працівник соціальної сфери України. Він опублікував понад 100 наукових праць. Але його знають передусім як автора широковідомої книги «Монастир». А ось щодо того, що відбулося 9 квітня 2013 року – то він, на жаль, навіть не був на моєму представленні. У нього в цей день було відрядження до Києва. Наразі він – директор виконавчої дирекції Вінницького обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Його ділові та управлінські якості передалися мені.

− Чим відрізняється приватний освітянський заклад від державного?

− Ви знаєте, у нашому інституті ми намагаємося використовувати сімейний підхід до дітей. У нас дуже багато студентів із області та з інших міст; студентів із різними вадами, паралімпійців − і до кожного з них ми намагаємося знайти правильний підхід. Навчання в нашому закладі коштує дешевше, ніж у державних установах, за рік – це близько семи тисяч гривень. Потрібно розуміти, що і «Кембрідж», і «Оксфорд» − теж приватні навчальні заклади. У нас укладені договори про співпрацю з польським, вірменським, молдавським, російськими та багатьма іншими іноземними університетами. Випускники нашого закладу мають безпосередню можливість отримати диплом європейського зразка в інших країнах світу.

− Що ви можете сказати про корупцію в навчальних закладах?

− Безпосередньо для нашого закладу – це виключено. Я триматиму це питання на гострому контролі, адже якщо батьки платять за навчання, які ще гроші можна вимагати з дітей – лише знання. Більше того, наші викладачі завжди йдуть назустріч студентам і роблять усе можливе, щоб уникнути відрахування через академічну заборгованість. Я досить категорична у таких питаннях, якщо дізнаюсь – звільню.

− Що б Ви хотіли з перших днів роботи змінити у Вашому закладі?

− Буквально в кожному аспекті є речі, які можна змінити. Звісно, є дуже багато позитивних моментів, і вони всі будуть збережені, але те, що вимагає доопрацювання, безперечно, буде змінено. Адже у мене є своє бачення тих чи інших питань. Ті моменти, які ще прорадянські, мене як молодого керівника мало влаштовують. Я мрію відкрити кафедру журналістики та філології в нашому Університеті.

− Якщо у Вас є вільний час, як Ви його проводите?

− Я – член спілки журналістів, і коли у мене є час, я пишу статті до автомобільного журналу «Autohause» про автомобілі. Крім того, я очолюю Вінницький жіночий автоклуб – організацію, де ми згуртували жінок-водіїв, проводимо для них семінари з юридичних питань, з питань правил дорожнього руху, навчаємо, як себе поводити зі службою ДАІ. Відпочиваю я лише в Криму, оскільки закохана в Україну.

Спілкувалася Олена Жучинська,
«33 канал»